Важливі дати
14 жовтня
День захисників і захисниць України (раніше День захисника України) — державне свято України, що відзначається 14 жовтня (водночас зі святами Покрови Пресвятої Богородиці та Днем Українського козацтва). З 2015 року є державним святом і неробочим днем.
14 липня 2021 року Верховна Рада України проголосувала за законопроєкт № 2325 Про внесення зміни до статті 73 Кодексу законів про працю України, згідно з яким «День захисника України» перейменовано на «День захисників і захисниць України». Закон набув чинності 5 серпня 2021 року.
Пам’ятаємо! Перемагаємо!
8 травня Україна відзначатиме День пам’яті та примирення, 9 травня –День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
75 років тому, 8 травня, о 2301 год. набув чинності Акт про воєнну капітуляцію Німеччини, що був підписаний 7 травня 1945 року в Реймсі. Акт зобов’язав німецьких військовослужбовців до припинення опору, здавання особового складу в полон, передання матеріальної частини збройних сил противнику. На вимогу Кремля, 8 травня 1945 року, о 2243год. за центральноєвропейським часом (9 травня о 0043год. за московським часом), у передмісті Берліна – Карлсхорсті було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини, що був аналогічний Акту (з незначними змінами), підписаному в Реймсі, й підтвердив час припинення вогню – 8 травня о 2301год. за центральноєвропейським часом (9 травня о 101год. за московським часом). Друга світова війна в Європі завершилася. Але воєнні дії продовжувалися щонайменше до 2 вересня 1945 року, коли на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано Акт капітуляції Японії представниками цієї країни, США, Китаєм, Великою Британією та СРСР. Капітуляція Японії 2 вересня 1945 року означала завершення Другої світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960-х років.
Друга світова війна стала трагедією для українського народу. Після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР уся територія України стала ареною запеклих бойових дій. Загальна кількість осіб, мобілізованих за роки війни з України до радянських Збройних сил, перевищує 6 мільйонів осіб. На боці Об’єднаних Націй воювали українці в складі армій Великої Британії та Канади (45 тис. осіб), Польщі (120 тис.), США (80 тис.), Франції (6 тис.), а також визвольного руху (УПА) в самій Україні (100 тис.), – разом понад 7 мільйонів осіб.
Україна заплатила велику ціну за перемогу над нацизмом. За твердженням Ярослава Грицака, доктора історичних наук, професора, директора Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка: «Україну в Другій світовій об’єднують передусім не герої, а жертви. Головний урок тих подій полягає в тому, що Україна не може бути територією, яку використовують інші. За цей урок наша країна заплатила дуже велику ціну: з початку Першої світової до кінця Другої в Україні загинув кожен другий чоловік і кожна четверта жінка».
Спільні демографічні втрати українців і громадян України інших національностей упродовж 1939-1945 років оцінюють у 8-10 мільйонів осіб. За підрахунками вчених, Центральна, Південна та Східна Україна втратила 30% населення, Галичина – 22%, Волинь і Полісся – 12%. Для поповнення демографічних втрат знадобилося близько 25 років. Війна змінила й етнічне обличчя українського суспільства: практично зникли такі національні меншини, як: німці, кримські татари, українські євреї. Натомість, кількість росіян із довоєнних 4 мільйонів за перше повоєнне десятиліття зросла до 7 мільйонів осіб.
Важко оцінити матеріальні втрати України. За твердженнями науковців, було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тис. сіл, спалено близько 320 тис. господарств. Значна кількість підприємств була евакуйована, і після війни їх не повернули. Загалом Україна зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45% від збитку всього СРСР. Автори видання «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.» (т. 2) оцінюють загальні втрати України в понад 450 млрд руб.
Зруйнована будівля Кам’янець-Подільського учительського інституту
Наслідки Другої світової війни до сьогодні відчутні в Україні. Ми маємо зберегти пам’ять про тих, хто загинув у горнилі цієї страшної війни. Саме історична пам’ять залишається засобом передання генетичного коду нації, її життєствердним чинником, що оптимізує сучасне буття та перспективи на майбутнє.
22 листопада 2004 року на 59-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН 8 і 9 травня було проголошено днями пам’яті і примирення й запропоновано відзначати їх як данину пам’яті всім жертвам Другої світової війни. Згідно із Законом України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» в Україні з 2015 року встановлено День пам’яті та примирення, який відзначають щороку 8 травня, а 9 травня відзначають державне свято – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (День перемоги). Отже, Україна приєдналася до європейської традиції вшанування 8 та 9 травня в контексті пам’яті й примирення.
Символом відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги став червоний мак. Саме він є міжнародним символом пам’яті жертв військових та цивільних збройних конфліктів, починаючи з 1914 року. Ідея його використання як символу пам’яті з’явилася під впливом вірша військового лікаря й поета, учасника Першої світової війни Джона Мак-Крея «У полях Фландрії». Вірш починався рядками (в перекладі Оксани Самари):
«В полях фламандських квітне мак
Поміж хрестів – скорботний знак
По нас…»
Дизайн маку, що використовують як символ в Україні (з ініціативи Українського інституту національної пам’яті й Національної телекомпанії України), розробив харківський дизайнер Сергій Мішакін. Зображення уособлює квітку маку та кривавий слід від кулі.
Увічненню пам’яті та перемозі в Другій світовій війні присвячена пам’ятна монета “75 
років перемоги над нацизмом у Другій світовій війні1939-1945 років”, яка введена в обіг Національним банком України з 5 травня 2020 року, та поштова марка “Пам’ятаємо. 1/ 9/1939-2/9/1945”, яку Укрпошта вводитиме в обіг 8 травня 2020 року.
Друга світова війни торкнулася кожної української родини. Це була національна трагедія українського народу. Вшануймо всіх тих, хто не повернувся з війни! Пам’ятаємо! Перемагаємо!
Людмила Горчак, керівник відділу навчально-виховної роботи і гуманітарної освіти
Використані матеріали Українського інституту національної пам’яті , сайту «Історична правда», статті О. Лисенко «Важкий шлях до миру: українське суспільство та влада у середині 1940 – на початку 1950-х рр.».
29 квітня – Міжнародний день танцю
Щороку 29 квітня відзначається Міжнародний день танцю (International Dance Day). Його почали відзначати з 1982 року за ініціативою Міжнародної ради танцю (International Dance Council, CID) ЮНЕСКО в день народження французького балетмейстера Жана-Жоржа Новерра, реформатора та теоретика хореографічного мистецтва, котрий увійшов в історію як “батько сучасного балету”.
Гопак на сцені 25-го Міжнародного фестивалю в місті Бургос, Іспанія
За задумом засновників, головна ідея цього свята – об’єднання всіх напрямків танцю як єдиної форми мистецтва. Танець здатен долати всі політичні, культурні та етнічні межі й об’єднувати людей заради дружби й миру.
Цього дня весь танцювальний світ – колективи театрів опери й балету, сучасні танцювальні трупи, ансамблі сучасного бального й народного танцю та інші, як професійні, так і аматори сцени (самодіяльні артисти) — відзначають своє професійне свято. Сьогодні з нагоди мистецького свята говоримо про найвідоміший танцювальний колектив нашого університету та один із найвідоміших колективів міста – народний ансамбль танцю «Горлиця».
Горлиця – (друга половина 60-х) фрагмент параду біля БК, де в центрі перший керівник та фундатор ансамблю Олександр Ситник (в присідці)
Символічною датою народження «Горлиці» можна назвати 1963 рік, коли за підтримки ректора Івана Зеленюка лаборант факультету молодших класів Олександр Ситник та завідувач кафедри фізичного виховання інституту Тамара Кідалова запропонували об’єднати танцювальні колективи всіх факультетів та створити загальноуніверситетський ансамбль. Першим керівником майбутньої «Горлиці» обрали Олександра Ситника. Тодішній ректор інституту Іван Зеленюк багато уваги приділяв естетичному вихованню молоді, створював усі умови для розвитку творчих здібностей студентів, тому підтримав ідею створення танцювального колективу й щиро вболівав за долю народженої «Горлиці». Опікувався «Горлицею» й ректор Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту Анатолій Копилов. 2017 року за сприяння ректора університету Сергія Копилова «Горлиця» знову стала танцювальною «візитівкою» нашого вишу.
Один із перших складів ансамблю (на фото зліва: Володимир та Наталія С’єдіни)
Керівниками «Горлиці» в різні періоди були Олександр Ситник, В’ячеслав Іванов, Олександр Небесний. 1967 року колективу присвоїли звання «Народний ансамбль танцю». 1969 року керівником «Горлиці» став Володимир С’єдін. В 1971-1972 роках під час його служби в армії керівник ансамблю був Олександр Небесний. З 1972 року по сьогодні ансамбль очолює заслужений працівник культури України, хореограф Володимир С’єдін.
Подільський танець «Варварка» – золотий фонд подільської хореографії (один з перших складів ансамблю)
Танцювальний колектив «Горлиця» має цікаві постановки, які вже давно відпрацьовані й зберігаються в репертуарі ансамблю і є «золотим фондом» фольклору Поділля. Наприклад, 1969 року Анатолій Кривохижа поставив «Гопак», «Молдавський танець», а завдяки мелодії Олексія Беца і рухам Віталія Кенца народилася «Варварка». Ці танці є культурною спадщиною Поділля й візитівкою «Горлиці».
Впродовж усього періоду творчої діяльності ансамбль здобув чимало перемог на обласних та всеукраїнських конкурсах. Колектив був постійним учасником творчих звітів Хмельницької області в Національному палаці «Україна» в місті Києві, учасником міжнародних фестивалів молоді та студентів на Кубі (1978 р.), в Москві (1985 р.).
Іспанська газета 2012 року – стаття, присвячена Х ювілейному Міжнародному фольклорному фестивалю «Вальє де Мена», розпочинається зі спогадів про виступ ансамблю Горлиця в місті Вільясана де Мена, де потім народилася ідея проведення фестивалю, керівниками якого є Андер Гіль та Дмитро Назаренко, говориться в статті
Народний ансамбль танцю «Горлиця» знають і поза межами нашого міста та країни. «Горлиця» в межах конкурсів, фестивалів та гастролей відвідала Бельгію, Голландію, країни західної Африки, Францію, Португалію, Німеччину, Польщу, Болгарію. А 1993 року ансамбль здійснив перший доленосний гастрольний тур Іспанією, який став візитівкою талановитого студентського колективу. І ось уже понад 25 років «Горлиця» традиційно виступає на Міжнародних фольклорних фестивалях та конкурсах в Іспанії. Минулого року ансамбль визнаний одним із найкращих на 46-му Міжнародному фольклорному фестивалі «46 Gala Folklórica Internacional de Ronda» в місті Ронда, Андалусія та на XXVIII Міжнародному фестивалі фольклору «XXVIII Encuentro Internacional de Folklore “Ciudad de Zaragoza” в місті Сарагоса-Арагон (Іспанія).
Цікава історія цього фото: в 1993 році Горлиця вперше поїхала до Іспанії. На одному з концертів сцена впала і учасники «Горлиці» вирішили дотанцювати внизу, на цементних плитах. Глядач після концерту їх не відпускали вдячними оплесками (на фото Катерина Назаренко).
З 1995 року ансамблем, який став і громадською організацією, зреалізовано понад 30 проєктів міжнародної співпраці. Так, у серпні 2006 року творчі колективи Кам’янця-Подільського брали участь у святкуванні днів української культури в Іспанії, серед яких була й делегація з університету Огієнка. 2008-го року у своїх стінах університет зустрічав фольклорний ансамбль «Aires Castellanos» з міста Вальядолід у межах міжнародного фестивалю «FolkFestival». 2011 року під час другого етапу міжнародного обміну було здійснено поїздку української творчої громади до Іспанії. У складі делегації були й викладачі вишу. Минулого року школярі, студенти та всі охочі здійснили пізнавальну подорож до Європи. Організатор проєкту Дмитро Назаренко, зазначив, що основною метою такої подорожі було знайомство з новою культурою, а також презентація культурних надбань Кам’янця-Подільського та України в Іспанії.
Серед учасників подорожі були студенти нашого університету, зокрема Яна Гурнік, котра згадувала, як під час подорожі отримала багато позитивних емоцій, а також була приємно здивована тим, що Іспанія зустрічала учасників проєкту, наче старих друзів або членів своєї сім’ї. Так через подорожі та гастролі можна дізнатися багато нового.
Гопак на сцені 25-го Міжнародного фестивалю в місті Бургос, Іспанія
Ми відкриваємо світ, а світ розкриває нас… Зараз є багато танцювальних жанрів та колективів, але мистецтво народного танцю й досі «притягує» все нових і нових шанувальників, котрих об´єднує безмежна любов до танцю, свого народу й історії. Адже саме народний танець несе в собі багатство національної культури, унікальний досвід України. Саме через наше народне мистецтво світ більше дізнається про Україну, про її ідентичність та культуру.
Пройшли роки, змінилися покоління… Ансамбль продовжує здійснювати свої мрії, і сьогодні «Горлиця» – це не тільки танцювальний колектив, це прославлений бренд, який постійно презентує свою творчість на найвищому рівні. Зараз це ще й підготовча студія – зразковий ансамбль народного танцю «Горличка» (при Центрі дитячої та юнацької творчості), який об’єднує понад 100 дітей та підлітків. І зовсім не випадково керівником цього дитячого колективу є Дмитро Назаренко, учасник ансамблю «Горлиця», котрий продовжує славетні традиції народного танцю.
Анжела Хан, директор студентського клубу
Лесь Курбас – фундатор нового українського театру
Сьогодні про Леся Курбаса в Україні знає майже кожен. Його творчий шлях вивчають у школах та університетах. Ім’я видатного режисера й драматурга відоме й за межами нашої держави, адже його справедливо вважають фундатором нового українського театру. Україна пишається відомим драматургом, актором, режисером, публіцистом та перекладачем.
Нині згадуємо Леся Курбаса невипадково. Саме 31 березня вважають днем створення його студії-театру “Березіль”, що стала флагманом модернізму в українському театральному мистецтві.
Лесь Курбас (справжнє ім’я Олександр-Зенон Степанович Курбас) народився 1887 року на Львівщині. Навчався у Львівському університеті, а потім у Відні. Закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії. Після повернення до України почав працювати в театрах. 1915 року в Тернополі Лесь Курбас заснував перший стаціонарний український професійний театр “Тернопільські театральні вечори”. Через два роки на запрошення видатного актора та режисера Миколи Садовського Лесь Курбас переїхав до Києва, де 1922 року створив мистецьке об’єднання “Березіль”.
Назва театру символічна, бо давньоукраїнською мовою означає березень, а слово “березіль” узято з язичницького слов’янського календаря. Курбас вбачав у цьому слові символічний зміст – початок весни, початок нового мистецтва.
«Березіль» став платформою пошуків нових форм утілення сучасної та класичної драматургії. Чотири роки театр працював у Києві, а 1926 року переїхав до тодішньої столиці України – Харкова.
Лесь Курбас вважав, що театр повинен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. На думку митця, театр має не просто відбивати повсякденне життя, а давати людям теми для роздумів та самоаналізу. Саме тому Курбас запропонував українцям новий театр, який назвав філософським. “Березіль” сміливо й водночас доступно ставив елітарні твори. До репертуару «Березоля» входили вистави корифеїв українського театру та світових класиків. У своїх постановках театр торкатися сміливих і непопулярних тоді тем. Так, 1930 року “Березіль” поставив п’єсу Миколи Куліша “97”, у якій ідеться про трагедію українського села. Головна тема твору – голод.
1933 року Курбас поставив виставу “Маклену Ґрасу”. Прем’єру цієї вистави відвідали чекісти й узяли “Березіль” «на замітку». Того ж року Курбас був відсторонений від керівництва «Березолем». 1934 року Курбасу присудили п’ять років ув’язнення. Його було заслано на відбудову Біломорсько-Балтійського каналу. 3 листопада 1937 року в Соловецькому таборі особливого призначення в урочищі Сандармох Леся Курбаса розстріляли. Реабілітували режисера 1957 року.
За коротке й непросте життя Курбас зумів європеїзувати український театр, який упродовж тривалого періоду вважався здебільшого побутовим. Завдяки Курбасу сценічне мистецтво стало по-справжньому естетичним та філософським. Він створив експериментальний театр українського модернізму. І зараз «Березіль» для нас є своєрідним символом високої культури, сміливих мистецьких експериментів, а також боротьби за справжній український театр.
Анжела Хан, директор студентського клубу
26 березня – 76 річниця визволення Кам’янця-Подільського
Сьогодні, 26 березня, наше місто відзначає 76-ту річницю визволення від фашистської окупації. Цього дня традиційно згадують імена наших земляків, які взяли участь у Другій світовій війні, і героїв, що захищали та звільняли місто від фашистів. Три роки окупації були надзвичайно важким періодом для нашого міста. Усе почалося 10 липня 1941 року, коли війська 11-ї німецької та 3-ї румунської армій захопили місто. З того часу до 26 березня 1944 року місто знаходилося в руках фашистів. 
Було утворено Кам’янець-Подільський крейсбіт (округ) на чолі з Йозефом Райндлем, основним завданням якого було виявлення і знищення «ворогів рейху» – євреїв, військовополонених, активістів підпілля. За роки окупації населення міста скоротилося майже вдвічі. Жахливою сторінкою історії є розстріл 79 тис. громадян єврейської, української, російської і польської національностей, а також 6 тис. радянських військовополонених.
Говорячи про окупацію міста, не можна не згадати про те, як це вплинуло на діяльність Кам’янець-Подільського учительського інституту (сьогодні – Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). Уже за кілька тижнів від початку війни у зв’язку з наближенням фронту інститут припинив свою роботу. Викладачі та інші працівники були звільнені від виконання своїх
службових обов’язків, їм видали трудові книжки та документи для евакуації. За час перебування окупантів у Кам’янці-Подільському було знищено навчально-матеріальну базу інституту. На початку 1944 р. із наближенням радянських військ німецькі окупанти підірвали приміщення на вулиці Московській (сьогодні – Огієнка).
За часів війни і окупації міста багато викладачів та випускників учительського інституту здійснювали бойові подвиги в лавах армії або підривали діяльність фашистського режиму у складі партизанських загонів. З-поміж мобілізованих до армії було чимало випускників інституту різних років: В. Каленюк, С. Марценюк, П. Сивак, К. Сидоренко, М. Стефанцев та ін. Багато викладачів, співробітників, випускників та студентів інституту не повернулось з війни. У боях із ворогом загинули викладачі інституту різних років: Т. Невкипілий, Стадник, С. Гаман (загинув під Сталінградом), І. Лобода, Гоголь, М. Гож, випускники Я. Гончар, О. Журба, Костюк, Кузнєцова, Я. Пацина та ін.
Ті, хто не потрапив на фронт, організовували супротив ворогові в окупованому місті. Активною кам’янецькою підпільницею була уродженка с. Устя Кам’янець-Подільського району, випускниця інституту 1941 р. Євгена Будняк. Мешкаючи в місті на вулиці Лагерній (сьогодні – вулиця Гагаріна), неподалік вулиці Котовського (сьогодні – Соборна), Євгена організувала звільнення радянських військовополонених, переховувала на квартирі зброю, розповсюджувала в селах листівки з карикатурами та віршами про окупантів. У жовтні 1943 р. підпільницю було заарештовано, і того ж місяця фашисти її розстріляли.
Варто згадати також про Полікарпа Свідера. Повернувшись у рідне село Хропотову, що на Чемеровеччині, студент мовно-літературного факультету Полікарп Свідер налагодив контакти з партизанським загоном і активно допомагав йому: повідомляв про дії окупантів у селі, постачав продукти. Після звільнення села воював, був кулеметником на 1-му Українському фронті. У липні 1944 р. Полікарпа Свідера важко поранили, він втратив руку. Його бойова доблесть відзначена низкою бойових нагород.
Звільнення Кам’янця-Подільського здійснювали під час Проскурівсько-Чернівецької операції (4 березня – 17 квітня 1944 р.) – наступальної операції військ 1-го Українського фронту у взаємодії з військами 2-го Українського фронту. Операція мала на меті розгром головних сил німецько-фашистської групи армій «Південь». Під час операції планувався вихід на рубіж Тернопіль-Проскурів, згодом – форсування основними силами р. Дністер й звільнення м. Чернівці з одночасним звільненням військами лівого крила м. Кам’янця-Подільського і наступом правого крила на Броди і Львів.
Наступ радянських військ для звільнення Кам’янця-Подільського розпочали 25 березня. У запеклих боях було повністю розгромлено німецький гарнізон, взято в полон сотні солдатів і офіцерів, захоплено чимало військової техніки і зброї. 27 березня військам, що визволили місто, урочисто салютували. А остаточна деокупація міста відбулася 1 квітня 1944 року.
«…..Страшний жарт зіграла з людьми природа цими днями. Увесь березень був теплий, порівняно сухий. Снігу ніде не залишилося. На дорогах було весняне бездоріжжя. Поранені розповідають, що всюди на фронті, який навколо Кам’янця, усе мокре. На людях 
одяг не просихає. І раптом позавчора уночі вдарив мороз до 20 і випав густий рясний сніг» . Так у своєму щоденнику ті дні згадує Ірина Хорошунова, художниця-оформлювачка, корінна киянка, яка пережила окупацію української столиці в роки Другої світової війни, а під час звільнення Кам’янця-Подільського працювала у госпіталі. Запис датований 2 квітня 1944 р. Далі Ірина Хорошунова пише: «…незважаючи на страшенну зайнятість у госпіталі, ми не можемо не знати, яка небезпека загрожує Кам’янцю, усьому населенню і, звісно, воїнам, які визволили місто. Усі ці дні не полишає страшне хвилювання, тому що навколо Кам’янця триває важкий смертельний бій. Уперто говорять про те, що навколо міста велика кількість німецьких військ, а у самому Кам’янці дуже мало наших військ. Що Кам’янець оточений подвійним кільцем, тому що за німцями вже величезна кількість наших, які утворюють теж кільце. Але всі думають і говорять про одне: а якщо німці все-таки увірвуться до Кам’янця? Адже тоді вже ніщо не врятує міста, населення у ньому і жменьку сміливців, уральських хлопців, які звільнили Кам’янець».
Під час визволення міста загинуло 6495 воїнів радянської армії. За успішне виконання бойового завдання 49 механізованій і 6 понтонно-мостовій бригадам, 56 танковому полку, 88 окремому інженерному батальйону і 8 авіаційним частинам було присвоєно найменування «Кам’янець-Подільські».
Щороку у сквері Танкістів вшановують пам’ять загиблих воїнів, які ціною життя звільняли місто від фашистських загарбників. Локація невипадкова, адже танк, що встановлений на постаменті, був першим, який увірвався до Кам’янця-Подільського під час його визволення. Поруч із танком на мармуровій плиті викарбувано назви військових частин і з’єднань, які брали участь у визволені міста (49 механізована і 6 понтонно-мостова бригади, 56 танковий полк, 88 окремий моторизований батальйон, 8 авіаційна частина). У 1974 році тут поховали рештки Невідомого солдата й запалили Вічний вогонь. На гранітних плитах у сквері Танкістів увіковічнено пам’ять 21
25 кам’янчан, які загинули в Другій світовій війні.
Сьогодні згадаймо всіх полеглих за визволення нашого міста! Згадаймо невинних жертв, які були розстріляні фашистськими військами! Вічна їм пам’ять!
Уклонімося тим, хто сьогодні захищає нашу Вітчизну!
Анжела Хан, директор студентського клубу
«Я співаю, отже я існую»: до річниці світового турне Української Республіканської Капели
«Українська Республіка прагне відновити свою незалежність,
а тому вирішила наочно показати, що вона справді є.
«Я співаю, отже я існую», – потверджує вона, переінакшуючи Блеза Паскаля.
А співає вона дивовижно. Це зразок гарної та хорошої патріотичної пропаганди».
«La Patrie Suisse» (Женева, 29 жовтня 1919 року)
Світовим культурним надбанням України є надзвичайно простий, але водночас геніальний у своєму задумі та інтерпретаціях «Щедрик» в аранжуванні Миколи Леонтовича. Українська щедрівка, більш відома за кордоном як «Carol of the Bells» («Колядка дзвоників»), стала головною різдвяною піснею. Виникають запитання: яка передісторія «Carol of the Bells», як обробка Леонтовича потрапила за кордон і яке відношення до цього має наш університет?
Народне першоджерело «Щедрика» належить до найдавніших зразків українського фольклору. Ця мелодія є своєрідним спадком поколінь. Текст має язичницьке коріння: на весняне рівнодення святкували язичницький новий рік. Тоді виконували новорічні щедрівки, а ластівки поверталися з вирію. Зміст і мелодія мають глибокий архаїчний смисл, саме тому кожен, хто чує «Щедрика», відчуває щось невимовне і глибинне, дуже близьке кожному з нас.
Текст «Щедрика» Микола Леонтович випадково знайшов у селі Чукові Брацлавського повіту на Вінничині й написав геніальну музику. Тріумфальна хода «Щедрика» розпочалася в 1916 році – 25 грудня його виконали студенти хору університету святого Володимира під керівництвом Олександра Кошиця.
1919 рік – буремний час в історії боротьби за незалежність та територіальну цілісність України. На початку січня значну частину української території окупували російські війська. Українську незалежність в Європі визнали лише окремі країни. Посольства УНР було відкрито в Німеччині, Австрії, Болгарії, Туреччині та Фінляндії.
У цих умовах було ухвалено рішення про відрядження української делегації до Парижа. Саме там країни, що перемогли в Першій світовій війні, вирішували долю повоєнної Європи. Українська делегація мала на меті «домогтися на світовому конгресі перед державами усього світу визнання самостійності Української Народної Республіки», але потрібен був переконливий аргумент культурної та політичної суб’єктності України.
1 січня 1919 року Головний Отаман військ УНР, до речі, відданий пошановувач мистецтва, Симон Петлюра був присутній на відзначенні 25-річчя творчої діяльності поета й театрального діяча Миколи Вороного. Після урочистих промов виступав Перший Національний Київський хор під керівництвом Олександра Кошиця. З усіх пісень на Симона Петлюру найбільше враження справили «Вечірня зіронько» та «Легенда», музику до яких написав талановитий композитор, педагог, подолянин Микола Леонтович.
Саме «Легенда» Миколи Леонтовича підштовхнула Симона Петлюру до ухвалення важливого політичного рішення, що вплине на долі поколінь кількох континентів. Наступного дня він викликав до себе Олександра Кошиця та Кирила Стеценка. Петлюра звернувся до Олександра Кошиця з такими словами: «За тиждень, щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капеля, а то, – додав посміхаючись, – розстріляю!».
Українська Республіканська Капела була створена 24 січня 1919 року. «Культурну», «закордонну» армію Симона Петлюри насамперед відрядили на мирну конференцію до Парижа.
Виникає запитання: на що сподівався Симон Петлюра? На політичне визнання. Музична місія українського головнокомандувача мала прорвати російську інформаційну блокаду і заявити, що Україна – не Росія, а український народ з його прадавньою національною культурою має право на окремішнє культурне й політичне існування. Це було складне завдання, адже у Західній Європі століттями «плекалися твердження про «єдинство русского народа», й що «ніякої України й ніяких українців немає».
Швидкими темпами за результатами конкурсу набрали співаків – кращу сотню голосів з усієї України, Олександра Кошицю обрали головним диригентом Капели.
В умовах більшовицького наступу Капела залишає Київ і 4 лютого її як державну інституцію УНР евакуйовано з Києва до Кам’янця-Подільського. Дорога була складною: мороз, сніг, пошкоджена залізниця, розбиті вагони. Їхати наважилася лише третина співаків, а поїздка тривала два тижні!
Із 14 лютого до 24 березня 1919 року Капелу комплектують у нашому місті. Загалом її склад становив 72 хористи. Їх поселили у готелях міста, зокрема в Бель В’ю (Старе місто, вулиця Троїцька, 2). Олександр Кошиць у своєму «Щоденнику» пригадував: «На ранок я пішов до готелю «Бель в’ю», де знайшов усіх, крім Приходька, який жив у батьків на Підзамчі. На першій співанці капела зробила на мене прямо страшне враження…». Це насправді так, адже зі 100 хористів наважилися їхати лише близько 30. Тому в міських часописах було оголошено конкурс на обрання хористів до Капели. Так у Кам’янці-Подільському склад Капели збільшили до 72 осіб.
Адміністрація Капели звернулася до державних інституцій Кам’янця-Подільського, а саме до Подільської Губернської Народної Управи, до Кам’янець-Подільського українського державного університету з проханням надати приміщення для репетицій хору. Правління університету прийняло рішення надати для репетицій «аудиторію № 4 від 1-ої до 3-ої годин дня з правом користування роялем».
Капела ґрунтовно готувалася до гастролей: підбирали найкращі українські твори в обробці Кошиця, Лисенка, Стеценка, Леонтовича. Крім репетицій, хористи вивчали французьку мову під керівництвом приват-доцента Кам’янець-Подільського українського державного університету Ганни Ватич, яка пізніше вирушила з Капелою до Європи.
За час перебування в Кам’янці-Подільському Капела напрацювала власний репертуар, але в авангарді культурної дипломатії УНР був «Щедрик» – геніальний твір Миколи Леонтовича, з допомогою якого Капела мала всьому світові подати лаконічний меседж – прихід «української весни».
24 березня 1919 року Капела залишає Кам’янець-Подільський і вирушає за кордон. Олекса Приходько пригадував: «Закінчувався кам’янецький період в історії Капели, період, що мав вирішальне значення в її житті: власне тут вона постала як нова музична інституція…».
Перший концерт за кордоном відбувся в Чехословаччині в Національному театрі Праги 11 травня 1919 року. Капела виконала славнозвісний «Щедрик» Миколи Леонтовича. Українська прем’єра кардинально змінює ставлення до українців. Празька газета «Venkov» лаконічно схарактеризувала виступ українців: «Veni, Vidi, Vici!», що в перекладі означає: «Прийшов, побачив, переміг!». 29 травня 1919 року перед концертом у місті Хрудімі видатний чеський діяч, керівник спортивно-патріотичної організації «Сокіл» Карел Піпіх проголосив: «Їдьте в Європу і здобувайте свободу для вашого народу, а що ви її здобуте, в цім ми твердо переконані. Хай живе українська пісня, хай живе український нарід, хай живе вільна Україна!».
Свідками європейського тріумфу Капели стали Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, голова української дипломатичної місії в Празі Максим Славінський та інші українські діячі.
Видатний історик та музикознавець, професор Карлового університету Зденек Неєдли залишив такий запис: «Хто полюбив і відчув прекрасні співи Української Республіканської Капели, не може не полюбити України всією душею!».
Згодом Михайло Грушевський позитивно оцінив зовнішньополітичну ініціативу уряду УНР: «Я не музикант і не уявляв собі, що наша пісня може робити таке сильне враження на чужинців. Визнаю, що така подорож нашого хору цілком себе оправдовує».
Наступною країною після Чехословаччини стала Австрія (11 концертів). Газети Відня визнали культурну місію УНР повоєнним амбасадором і місцем зустрічі Заходу та Сходу. Австрійська преса резюмувала: «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності».
Наступними країнами стали: Швейцарія – 10 концертів, Франція – близько 60 концертів, Бельгія – 22 концерти, Нідерланди – 5 концертів, Велика Британія – 12 концертів, Німеччина – понад 30 концертів, Польща – 20 концертів, Іспанія – 12 концертів.
Згодом Українська Республіканська Капела змінила назву на Український Національний Хор. 26 вересня 1922 року Український Національний Хор на запрошення американського імпресаріо Макса Рабінова прибув до Нью-Йорка. Упродовж 1922-1924 років Український Національний Хор виступив близько з 200 концертами в 36 штатах та 115 містах США. Концерти в США відбувалися в найпрестижніших залах та університетах. Завдяки високій виконавській майстерності культурний проєкт Симона Петлюри працював на загальну пізнаваність бренду «УКРАЇНЦІ», щоправда, в США Український Національний Хор гастролював уже без державного патронату УНР.
Крім концертів у США, Український Національний Хор виступає в Мексиці (упродовж грудня 1922 – січня 1923 рр.),
Аргентині та Уругваї (червень–вересень 1923 р.), Бразилії (вересень 1923 р.), Канаді (листопад–грудень 1923р.), Кубі (лютий 1924 р.).
Гастрольний репертуар Українського Національного Хору за кордоном складався із веснянок, щедрівок, колядок, народних пісень в обробках таких українських композиторів: Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, Якова Степового та ін. Перше місце в репертуарі хору посідали твори в обробці Миколи Леонтовича. Олександр Кошиць у своєму «Щоденнику» писав: «Щедрик» був коронною точкою нашого репертуару упродовж 5 з половиною років». Світова публіка визнала автентичний «Щедрик» шедевром.
7 травня 1924 року Український Національний Хор дає свій завершальний концерт у Нью-Йорку. У своєму «Щоденнику» Олександр Кошиць резюмує: «… ми закінчили свою роботу і своє існування як У. Н. Хор».
Але тріумфальна хода української пісні не зупиняється. У 1936 році американець українського походження Пітер Вільговський, який працював на радіо NBC, написав англомовну версію «Щедрика». Пісня нагадувала йому передзвін дзвоників, і він передав це своїми віршами. Так з’явився всесвітньовідомий різдвяний гімн «Carol of the Bells» («Колядка дзвонів»), в основі якого – відома українська щедрівка.
Цьогоріч 24 березня виповниться 101 рік від часу, коли Українська Республіканська Капела залишила наше місто й вирушила в гастрольний тур країнами Західної Європи та Америки. До цієї події має пряме відношення і наш університет, який є історичним правонаступником Кам’янець-Подільського українського державного університету.
Людмила Горчак, керівник відділу навчально-виховної роботи і гуманітарної освіти
За матеріалами видання Тіни Пересунько
«Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «руського мира».
Зустріч із Героєм України
12 грудня 2019 року в конференцзалі Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка відбулася зустріч із Героєм України Володимиром Жемчуговим у рамках Всеукраїнського освітнього проєкту «Бранці Кремля».
Захід зорганізовано за підтримки Міністерства інформаційної політики України, Кам’янець-Подільської міської ради та відділу виховної роботи та гуманітарної освіти Університету Огієнка. Модератором заходу стала Олена Жемчугова.
Під час своєї доповіді Володимир розповів про те, яким чином він протидіяв російському агресорові, про організацію партизанського руху опору на тимчасово окупованій території, інші аспекти російсько-української війни. Зворушливим моментом зустрічі була розповідь Жемчугова про цькування з боку Ґрехема Філіпса, російського пропагандиста британського походження, котрий знімав Володимира на відео в день повернення додому.
«Я ніколи не вмикаю “героя“. Так, у мене є це звання, я отримав його гідно, у боротьбі за кордони держави, за мир в українських домівках. Я вважаю себе простою людиною, відкритою для всіх».
Наприкінці зустрічі Володимир презентував для студентів університету літературу, видану за підтримки Міністерства інформаційної політики України.
Довідка: Володимир Жемчугов народився в місті Красний Луч Луганської області, український партизан, учасник російсько-української війни. В період з грудня 2014 року по вересень 2015 року провів 30 спеціальних операцій зі знищення військових об’єктів ворога та особового складу окупаційних військ. У вересні 2015 року, під час виконання чергового бойового завдання, при спробі захоплення противником отримав важкі поранення, з якими й потрапив у полон. Спочатку утримувався у шпиталі в Луганську, з травня 2016 року був ув’язнений у Луганському СІЗО, де піддавався допитам контррозвідувальних органів проросійських бойовиків.
Попри все це Володимир залишився патріотом своїй держави, за що в 2017 році був нагороджений званням Героя України.
Анна Омелянчук,
фото – Максим Сльозкін, Юлія Трохіна
100-річчя присяги на вірність Директорії УНР
8 жовтня в межах науково-популярного лекторію відбулася лекція «100-річчя складання урочистої обітниці на вірність Директорії УНР», присвячена Дню захисника України. Серед слухачів були студенти різних факультетів нашого університету. Запрошеними лекторами були працівники Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника Ольга Венгрова, завідувач відділу маркетингу розвитку та інвестування, Ганна Ніколаєва, молодший науковий працівник музею, а також Славко Полятинчук, голова Кам’янець-Подільської Просвіти.
Лекція Ганни Ніколаєвої супроводжувалася також дуже цікавою презентацією з фотографіями будівель, у яких розташовувалися стратегічно важливі об’єкти Директорії: міністерства, банки тощо. Цікаво було дізнатися про те, що саме в стінах знайомих для кожного з кам’янчан споруд творилася українська державність. Пізнавальними були колажі Дмитра Бабюка, на яких поєднано старі чорно-білі фотографії та сучасний вигляд цих будівель.
Славко Полятинчук анонсував презентацію книги Дмитра Бабюка «Кам’янець – соборна столиця України: історія міста Кам’янця-Подільського в період Перших визвольних змагань за незалежність 1917-1920 рр.» (науковий редактор – Вадим Стецюк, кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка), яка відбудеться 11 жовтня о 15:00 у видавництві «Абетка».
Анжела Хан, директор студентського клубу
Бережи українське – носи вишиванку!
Щороку в третій четвер травня відзначають Міжнародний день вишиванки. Це особливе свято, адже для кожного з нас вишита сорочка, вишивка – це щось сокровенне та рідне. Традиційним це свято є і для нашого університету. 16 травня викладачі, студенти, співробітники університету долучилися до своєрідного флешмобу «Одягни вишиванку!».
Ми поспілкувалися з викладачами і працівниками нашого університету та дізналися, що на їхню думку символізує українська вишиванка.
Сергій Копилов, ректор університету:
«Вишиванка – це не просто одяг, це символ української ідентичності. У вишитій сорочці відображено духовне багатство нашого народу, його історія, традиції. Це – національний оберіг, символ, який єднає українців і презентує Україну у світі. Ми горді тим, що з кожним роком до цього свята долучається все більше студентів та співробітників університету. Молодь має зберегти та передати у спадок символічну українську вишиванку».
Володимир Дубінський, перший проректор:
«Вишиванка – це ознака української нації, традиції та культури. Вона є символом українського поступу та розвитку. Саме у вишиванці відображаються споконвічні культурні традиції та звичаї українського народу».
Василь Кобильник, проректор з науково-методичної роботи:
«Вишиванка – це насамперед генетичний код української нації. У ній відображена Україна, споконвічні родинні традиції. Українська вишиванка – це дзеркало національної культури, звичаїв і традицій».
Наталія Коваленко, вчений секретар університету, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови:
«Вишиванка – це символ рідної батьківської хати, це – Україна в серці. Це те, без чого важко уявити українську культуру, побут, історію. Кольоровими нитками вона вплетена у наші традиції. Ми пишаємося тим, що українська вишиванка, маючи вікову історію, не втратила своєї популярності».
Олег Рарицький, завідувач кафедри української літератури та компаративістики:
«Для мене вишиванка – це простір українського існування».
Тетяна Білецька, керівник наукового відділу:
«Для мене День вишиванки – це ще одна можливість продемонструвати світові та в першу чергу кожному з нас наше бажання зберегти традиції, примножити їх та передати наступним поколінням».
Людмила Горчак, керівник відділу навчально-виховної роботи та гуманітарної освіти:
«Вишиванка – це те, що єднає українців. Весь світ упізнає Україну за символічними,витонченими вишиванками. Саме у вишиванці закодована наша національна ідентичність, багатство предків, специфічне українське сприйняття та розуміння світу. Це своєрідний зв’язок поколінь».
Тетяна Сторчова, кандидат педагогічних наук, керівник міжнародного відділу:
«Традиційно вишиванку вважають генетичним кодом української нації, проте особисто для мене – це символ материнської любові та ласки. Якщо вишиванка вишита мамою для своєї дитини, то це є найсильніший оберіг».
Валерій Щегельський, кандидат філологічних наук, завідувач наукової лабораторії етнології:
«Українська вишиванка – це наша національна святиня та оберіг. Вишита сорочка символізує зв’язок поколінь та багатовікову історію роду».
Тетяна Сулятицька, кандидат філософських наук, заступник декана історичного факультету з науково-методичної роботи:
«Вишиванка для мене – це стан душі».
Ірина Паур, кандидат історичних наук, завідувач музею історії університету:
«Для мене вишиванка – це частина національної культури, української традиції, це історія, родинний оберіг та сімейна реліквія. Мені здається, що вишиванку потрібно одягати лише в особливі святкові дні».
Отже, шануймо та бережімо нашу багатовікову культуру, адже в ній – наша сила, наша мужність і наше майбутнє!
Максим Сльозкін, Людмила Горчак
9 травня – День Перемоги!
9 травня відбувся загальноміський мітинг-реквієм із нагоди 74-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Цього дня згадали полеглих у наймасштабнішій війні ХХ ст., яка забрала життя мільйонів людей, та вшанували їх пам’ять хвилиною мовчання. Відбулося урочисте покладання квітів до пам’ятника загиблим воїнам. Присутніх із Днем Перемоги привітав міський голова Михайло Сімашкевич. У мітингу-реквіємі взяли участь науково-педагогічні працівники та студенти Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
Прес-центр університету
8 травня – День пам’яті та примирення
8 травня 2019 року – в День пам’яті та примирення – викладачі та студенти Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка з нагоди вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску в перемогу антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні та висловлення поваги всім борцям проти нацизму взяли участь у покладанні квітів до братської могили воїнів, котрі загинули в боях із німецько-фашистськими загарбниками.
Ми завжди пам’ятатимемо тих, хто не повернувся з тієї жахливої війни, хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу.
Вічна пам’ять загиблим, низький уклін живим!
Прес-центр університету
Музейна година в університеті
7 травня в стінах К-ПНУ імені Івана Огієнка відбулася зустріч із працівниками Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.
В межах проекту “Присяга 1919” до 140-ї річниці від дня народження Симона Петлюри працівники міського музею підготували лекцію на тему “Історичні постаті: Симон Петлюра”. Проект покликаний вшанувати традиції боротьби українців за незалежність і соборність України, ознайомити студентів та учнів загальноосвітніх шкіл із подіями доби УНР у Кам’янці-Подільському.
А. Ніколаєва, науковий працівник музею, презентувала коротку історичну довідку про політичний устрій доби УНР, діяльність Симона Петлюри й найважливіші події “Кам’янець-Подільської доби УНР”. Присутні через світлини 1919 року мали можливість на якусь мить заглянути в історичне минуле нашого старовинного Кам’янця.
Лектор Кам’янець-Подільського музею Ірина Лехіцька продемонструвала відеоролик про складання присяги військовими на вірність Українській Народній Республіці.
Підсумовуючи лекційний матеріал, працівники музею наголосили на важливості пам’ятати власну історію, наше історичне минуле, адже “пам’ять – це те, що нас об’єднує”.
Олена Валяровська, студентка 2 курсу
факультету української філології та журналітики