Літературні огляди

До Чилі посеред зими, або січень з Ізабель Альєнде

Ізабель Альєнде – чилійська письменниця, одна з найвідоміших латиноамериканських акторок нашого часу, лауреатка Американської книжкової премії (1989) та Національної премії Чилі з літератури (2010). Працює в жанрі магічного реалізму. Альєнде часто називають «Маркесом у спідниці», з чим не можна не погодитися, адже проза обох авторів «дихає» містичними особливостями Латинської Америки. Своїм головним натхненником Альєнде, як і Маркес, називає свою бабусю.

Вже багато років письменниця живе і працює в США. Вона вимушена була емігрувати з батьківщини через те, що була племінницею Сальвадора Альєнде – чилійського президента, якого було вбито внаслідок військового перевороту. Коли державу очолив диктатор Августо Піночете, сім’я письменниці покинула Чилі. У своїх романах авторка різко критикує диктаторський режим та розповідями своїх героїв розкриває перед читачем жахіття кривавого перевороту 1973 року.

Роман «Будинок духів» (La casa de los spiritus) написаний у кращих традиціях магічного реалізму. Для тих, хто читав книгу «Сто років самотності» Габрієля Гарсії Маркеса, не пройде поза увагою схожість обох творів. Варто зауважити, що знаменитий бестселер Маркеса спочатку теж мав називатися «Дім» (Будинок), і на цьому схожості тільки починаються. В обох романах події відбуваються з однією сім’єю протягом ста років, однак якщо Буендія у вигаданому містечку Макондо, то герої Альєнде – сім’я Труеба – мешкають у чилійській столиці Сантьяго і стають учасниками важливих державних подій. Щоправда, авторка жодного разу не обмовилася про місце події, однак проникливий читач усе згодом зрозуміє сам. Навіть деякі герої роману залишаються безіменними: так Сальвадора Альєнде згадують як Кандидата і Президента, Поетом називають Пабло Неруду, Августо Піночете отримав тавро «диктатор» (з маленької букви).

За правилами магічного реалізму, поряд зі звичайними, скажімо, прозаїчними подіями з героями роману відбуваються події магічні: в сім’ї народжуються дівчата із зеленим волоссям, спілкуються між собою телепатично, одна з героїнь не говорить дев’ять років, бо просто не хоче, а потім починає говорити «надломленим від довгого мовчання голосом», коли помирає дівчина на ім’я Роза,  її тіло пахне трояндами… Ласкаво просимо в магічну реальність!

Три покоління жінок сім’ї Труеба носять символічні імена: Клара (світла, ясна), Бланка (біла, чиста) та Альба (біла, світла). Це справді жінки чисті душею, світлі у своїх помислах. Історія починається з маленької Клари, яка з самого дитинства володіла даром ясновидіння, передбачала події та спілкувалася з духами. А закінчується роман на Альбі – онучці Клари, з розповідей якої ми дізнаємося про те, що відбувалося під час перевороту 1973 року.

Серед героїв роману важливо згадати одного, котрого і героєм не назвеш, однак він за своєю суттю набагато більше, ніж просто локація. Йдеться про «прекрасний будинок на розі» – дім, у якому мешкає сім’я Труеба. Це незвичайна будівля. Її для своєї дружини Клари побудував Естебан Труеба. Впродовж багатьох років будинок постійно змінювався: то занепадав, то знову його відновлювали. Постійно добудовувалися нові кімнати і вежі – і приміщення ставало не просто стінами, а чимось живим. Здається Альєнде надихнулася Сарою Вінчестер, невісткою Олівера Вінчестера (це той, що придумав однойменну гвинтівку). Сара теж постійно добудовувала до свого будинку численні кімнати, щоб заплутати привидів, які її переслідували. В «Будинку духів» привидів не бояться – з ними спілкуються, їх люблять, а кімнати будуються для численних живих гостей, котрі постійно бувають у домі. Потім у цих кімнатах переховуватимуться партизани під час військового перевороту.

«Будинок духів» – це  книга, яку хочеться читати, а не просто прочитати. Ізабель Альєнде – надзвичайна жінка, вона оптимістка і мрійниця, тому її книжки сповнені натхнення. Навіть коли ми стаємо «свідками» жахливих подій, нас, читачів, не полишає надія, що все з героями буде добре, що фінал таки мусить бути щасливим. А потім раптом ми розуміємо, що в нас теж усе буде гаразд.

Ведь Клара не верила, что мир это Долина Слез, скорее считала, что это шутка Бога, поэтому глупо принимать ее всерьез, если Он сам не делал этого.

Під час свого виступу на телеканалі TED Альєнде говорила, що жити треба з пристрастю, любити світ і себе. Сповнена любові, жаги до життя і надії книга «Будинок духів». Це справді гарний твір, особливо посеред зими, бо ми наче подорожуємо за океан і опиняємося спекотними літніми днями в далекій Чилі.

Грудень: втеча з Еліс Манро

Еліс Манро – канадська письменниця, визнаний майстер короткої прози, лауреатка Нобелівської премії з літератури 2013 року. Манро пише невеликі, але глибокі історії, і її нерідко порівнюють із Чеховим, адже глибокий психологізм та розуміння людської природи характерний для обох письменників. Сама ж авторка говорить про те, що на її творчість вплинули письменниці американського півдня: Фланнері О’Коннор, Юдора Уелті та Карсон Макалерс.
До збірника «

Беглянка» увійшло вісім новел: «Беглянка», «Случай», «Скоро», «Молчание», «Страсть», «Прегрешения», «Уловки», «Способности». Події у творах переважно відбуваються в невеличких містечках зі звичайними жінками, а їх «пригоди» – це ті події, що можуть відбутися і відбуваються з кожним із нас. Критики кажуть, що «діяльн

 

ість» героїв Манро розкривається в «розповіданнях історій». Кожна новела зі збірника «Беглянка» – це розповідь жінки про своє життя, про буденні речі та про важливі, доленосні події, котрі на перший погляд може й не виглядають так. Коли читаєш Еліс Манро, відчуваєш, наче за цими простими реченнями є ще щось більше, і оце «більше» не в кожному творі вдається зловити, прочитати між рядків. Схожа емоція виникає й під час читання новел іншої канадської письменниці – Маргарет Етвуд. Навіть можна помітити деяку схожість у їх творах, яку я для себе трактую, як особливість впливу географічних чинників на характер прози, але про це іншим разом скажу окремо.
Манро пише спокійно й легко, від того читається надзвичайно швидко. Іноді відчуваєш, що ще хочеш зберегти емоцію від попередньої новели, але не можеш зупинитися від того, щоб одразу ж прочитати наступну. Зізнаюся, зрідка я так і робила  – читала одну новелу за іншою. Але інколи мені таки вистачало волі для того, щоб затримати оте відчуття неповторної атмосфери твору й зробити перерву. Тоді життя на деякий час набувало трохи іншого характеру, і я з простого спостерігача (читача) історії наче ставала, ні, не те щоб її учасником, але кимось дуже близьким до героїв і розуміла їх трохи більше.

І щоразу, коли я читаю цікаві книги, найкращі (на мій дуже суб’єктивний погляд) місця, які мені подобаються, намагаюся зберігати для себе, тому пропоную кілька найчутливіших та найзмістовніших
уривків із новел для прочитання.

Поскольку денег в обрез, она подрабатывает в той самой кофейне, где когда-то любила сидеть за столиком на тротуаре. Эта работа – удачный противовес ее увлечению древними греками… Такой удачный, что Джуллиэт, наверное, не уйдет, даже если сможет себе это позволить.
«Молчание»

Жить нужно с интересом, сказал он как-то Айлин. Смотреть на мир с открытыми глазами, чтобы распознать возможности каждого человека, чтобы в каждом видеть все человечество. Нужно быть начеку.
«Прегрешения»

Нигде ей не было так комфортно, как среди незнакомых людей. После спектакля она, по обыкновению, шла через центр города, вдоль реки, и по пути заходила в какую-нибудь недорогую закусочную, где брала сэндвич и устраивалась на высоком табурете за стойкой. А потом ехала домой на поезде в девятнадцать сорок. Однако такое времяпровождение давало ей уверенность, что унылое и шаткое бытие, к которому она возвращалась, – это лишь временное, а потому вполне терпимое явление.
«Уловки»

Мне был голос. Серьезно. Был голос. Он звал меня выбраться из клетки под названием «Добейся успеха», из клетки под. названием «Эго».
«Способности»

Не столько погружаться в прошлое, сколько открыть его заново и рассмотреть повнимательней.
«Способности»