Книжкові огляди

#Анжеліка і книжки. Почнімо здалеку, почнімо з Японії

Для того, щоб говорити про японську літературу, потрібно спочатку ознайомитися з основними принципами японської естетики. Сутність прекрасного японці тлумачать за допомогою чотирьох понять: сабі, вабі, сибуй і юген. Якщо перекладати дослівно, то поняття сабі означає «цвітіння часу». Сабі – це торжество природності, краса, що приходить із віком. Сабі виховує смак до старих, непідроблених речей. Вабі говорить про красу простоти та функціональність. Виховуючи в собі вміння задовольнятися малим, японці знаходять і цінують прекрасне в усьому, що їх оточує. Третій принцип японської краси – сибуй – це сутнісна краса; та, якою володіє матеріал від природи. Вона передбачає легку обробку й орієнтована на практичність. Приклад сибуй – чашка, з якої зручно пити чай, але при цьому вона зберігає справжність живої глини. Японці вміють передати, що таємниця мистецтва в тому, щоб вслухатися в невимовне, милуватися невидимим. У цій думці корінь четвертого принципу японської краси – юген. Юген – краса недомовленості, майстерність натяку, підтексту, символізму.

Для того, щоб глибше пізнати особливості японського світогляду та японської естетики, варто ознайомитися з єсеєм класика японської літератури ХХ ст. Дзюньїтіро Танідзакі «Славослов’я тіням». Танідзакі описує облаштування японського будинку, розповідає про любов японців до простоти і зручностей. Танідзакі пише, що справжня сутність краси розкривається в речах повсякденних і головне – це вміти її побачити. Справжній японський естет ніколи не буде милуватися начищеним до блиску столовим сріблом та кришталевими вазами. Йому подобаються речі спокійні, з приглушеними м’якими кольорами, де немає нічого пафосного, блискучого, такого, що ріже око. Цю любов до простоти можна проілюструвати на прикладі японської кераміки. Робити керамічний посуд японці навчилися в китайців. У Китаї кераміка завжди була прикрашена вишуканими візерунками, посуд виготовлявся з правильними пропорціями. Японське мистецтво виготовлення керамічного посуду полягало в тому, щоб якомога менше обробляти матеріал, тому японська керамічна чашка ніколи не буде гладенькою, оздобленою багатьма деталями, вона не буде досконалою. Очевидно, досконалість для японців полягає саме в недосконалості.

Знайомство з цією екзотичною культурою можна продовжити, прочитавши цікаву автобіографічну книгу придворної дами Нідзьо «Непрохана повість». Нідзьо жила й писала у ХІІІ-XIV ст. Вона була коханкою японського імператора Го-Фукакуса,  пізніше стала буддійською черницею. Після 1307 року написала автобіографічну повість “Непрохана повість”, у якій детально описала своє життя. Книга не була широковідомою, але збереглася до сьогодні. Копія книги, переписана у XVII столітті, була знайдена 1940 року. 1950 року книга була видана, перевидана в 1966 році.

Особливістю цієї книги є те, що авторка, окрім розповідей про своє життя, також записує вірші танка, теми яких вона почерпнула з тої чи тої життєвої ситуації. Книга надзвичайно динамічна, відірватися просто неможливо. Водночас у читача є чудова можливість ознайомитися з життям середньовічної Японії.

Якщо ж хочете почитати щось цікаве з сучасної японської прози, то варто зупинитися на романі «Донька Шидзуко», автором якого є Кіоко Морі – відома американська письменниця. Критики відзначають, що книги письменниці вирізняються глибоким психологізмом, неповторним стилем, оригінальністю та поетичністю. В книзі письменниця повертається у своє дитинство, найтрагічнішим моментом котрого було самогубство її матері. У 1969 році Юкі, головній героїні твору, виповнюється дванадцять. Того ж року мати дівчинки Шидзуко, талановита художниця, покінчує життя самогубством. Після цього Юкі очікують багато випробувань: повторний шлюб батька, конфлікти з бабусею і дідусем, проблеми в школі. Це книга про дорослішання, про внутрішню боротьбу й про те, що життя бере своє, – відчуття втрати приглушується, а любов (у широкому сенсі) перемагає все.

Водночас ця книга, як на мене, дуже гарно ілюструє принцип «юген», про який згадувалося вище. Автор роману не завжди пропускає нас за лаштунки сім’ї Юкі, і читачам доводиться самим вигадувати деталі сюжету. Цим принципом також досить часто користується відомий сучасний японський письменник Харукі Муракамі, який іноді навіть несподівано обриває сюжетні лінії, не даючи жодних пояснень. Тому, хто зацікавився сучасною японською прозою, варто почитати романи цього письменника.

Стиль Кіоко Морі дуже спокійний і неквапливий. Авторка детально описує побут, одяг головної героїні, і перед нами постає живе об’ємне зображення дівчинки, котрій довелося дорослішати без матері.

Читайте із задоволенням!

Анжела Хан

До Чилі посеред зими, або січень з Ізабель Альєнде

Ізабель Альєнде – чилійська письменниця, одна з найвідоміших латиноамериканських акторок нашого часу, лауреатка Американської книжкової премії (1989) та Національної премії Чилі з літератури (2010). Працює в жанрі магічного реалізму. Альєнде часто називають «Маркесом у спідниці», з чим не можна не погодитися, адже проза обох авторів «дихає» містичними особливостями Латинської Америки. Своїм головним натхненником Альєнде, як і Маркес, називає свою бабусю.

Вже багато років письменниця живе і працює в США. Вона вимушена була емігрувати з батьківщини через те, що була племінницею Сальвадора Альєнде – чилійського президента, якого було вбито внаслідок військового перевороту. Коли державу очолив диктатор Августо Піночете, сім’я письменниці покинула Чилі. У своїх романах авторка різко критикує диктаторський режим та розповідями своїх героїв розкриває перед читачем жахіття кривавого перевороту 1973 року.

Роман «Будинок духів» (La casa de los spiritus) написаний у кращих традиціях магічного реалізму. Для тих, хто читав книгу «Сто років самотності» Габрієля Гарсії Маркеса, не пройде поза увагою схожість обох творів. Варто зауважити, що знаменитий бестселер Маркеса спочатку теж мав називатися «Дім» (Будинок), і на цьому схожості тільки починаються. В обох романах події відбуваються з однією сім’єю протягом ста років, однак якщо Буендія у вигаданому містечку Макондо, то герої Альєнде – сім’я Труеба – мешкають у чилійській столиці Сантьяго і стають учасниками важливих державних подій. Щоправда, авторка жодного разу не обмовилася про місце події, однак проникливий читач усе згодом зрозуміє сам. Навіть деякі герої роману залишаються безіменними: так Сальвадора Альєнде згадують як Кандидата і Президента, Поетом називають Пабло Неруду, Августо Піночете отримав тавро «диктатор» (з маленької букви).

За правилами магічного реалізму, поряд зі звичайними, скажімо, прозаїчними подіями з героями роману відбуваються події магічні: в сім’ї народжуються дівчата із зеленим волоссям, спілкуються між собою телепатично, одна з героїнь не говорить дев’ять років, бо просто не хоче, а потім починає говорити «надломленим від довгого мовчання голосом», коли помирає дівчина на ім’я Роза,  її тіло пахне трояндами… Ласкаво просимо в магічну реальність!

Три покоління жінок сім’ї Труеба носять символічні імена: Клара (світла, ясна), Бланка (біла, чиста) та Альба (біла, світла). Це справді жінки чисті душею, світлі у своїх помислах. Історія починається з маленької Клари, яка з самого дитинства володіла даром ясновидіння, передбачала події та спілкувалася з духами. А закінчується роман на Альбі – онучці Клари, з розповідей якої ми дізнаємося про те, що відбувалося під час перевороту 1973 року.

Серед героїв роману важливо згадати одного, котрого і героєм не назвеш, однак він за своєю суттю набагато більше, ніж просто локація. Йдеться про «прекрасний будинок на розі» – дім, у якому мешкає сім’я Труеба. Це незвичайна будівля. Її для своєї дружини Клари побудував Естебан Труеба. Впродовж багатьох років будинок постійно змінювався: то занепадав, то знову його відновлювали. Постійно добудовувалися нові кімнати і вежі – і приміщення ставало не просто стінами, а чимось живим. Здається Альєнде надихнулася Сарою Вінчестер, невісткою Олівера Вінчестера (це той, що придумав однойменну гвинтівку). Сара теж постійно добудовувала до свого будинку численні кімнати, щоб заплутати привидів, які її переслідували. В «Будинку духів» привидів не бояться – з ними спілкуються, їх люблять, а кімнати будуються для численних живих гостей, котрі постійно бувають у домі. Потім у цих кімнатах переховуватимуться партизани під час військового перевороту.

«Будинок духів» – це  книга, яку хочеться читати, а не просто прочитати. Ізабель Альєнде – надзвичайна жінка, вона оптимістка і мрійниця, тому її книжки сповнені натхнення. Навіть коли ми стаємо «свідками» жахливих подій, нас, читачів, не полишає надія, що все з героями буде добре, що фінал таки мусить бути щасливим. А потім раптом ми розуміємо, що в нас теж усе буде гаразд.

Ведь Клара не верила, что мир это Долина Слез, скорее считала, что это шутка Бога, поэтому глупо принимать ее всерьез, если Он сам не делал этого.

Під час свого виступу на телеканалі TED Альєнде говорила, що жити треба з пристрастю, любити світ і себе. Сповнена любові, жаги до життя і надії книга «Будинок духів». Це справді гарний твір, особливо посеред зими, бо ми наче подорожуємо за океан і опиняємося спекотними літніми днями в далекій Чилі.

Грудень: втеча з Еліс Манро

Еліс Манро – канадська письменниця, визнаний майстер короткої прози, лауреатка Нобелівської премії з літератури 2013 року. Манро пише невеликі, але глибокі історії, і її нерідко порівнюють із Чеховим, адже глибокий психологізм та розуміння людської природи характерний для обох письменників. Сама ж авторка говорить про те, що на її творчість вплинули письменниці американського півдня: Фланнері О’Коннор, Юдора Уелті та Карсон Макалерс.
До збірника «Беглянка» увійшло вісім новел: «Беглянка», «Случай», «Скоро», «Молчание», «Страсть», «Прегрешения», «Уловки», «Способности». Події у творах переважно відбуваються в невеличких містечках зі звичайними жінками, а їх «пригоди» – це ті події, що можуть відбутися і відбуваються з кожним із нас. Критики кажуть, що «діяльність» героїв Манро розкривається в «розповіданнях історій». Кожна новела зі збірника «Беглянка» – це розповідь жінки про своє життя, про буденні речі та про важливі, доленосні події, котрі на перший погляд може й не виглядають так. Коли читаєш Еліс Манро, відчуваєш, наче за цими простими реченнями є ще щось більше, і оце «більше» не в кожному творі вдається зловити, прочитати між рядків. Схожа емоція виникає й під час читання новел іншої канадської письменниці – Маргарет Етвуд. Навіть можна помітити деяку схожість у їх творах, яку я для себе трактую, як особливість впливу географічних чинників на характер прози, але про це іншим разом скажу окремо.
Манро пише спокійно й легко, від того читається надзвичайно швидко. Іноді відчуваєш, що ще хочеш зберегти емоцію від попередньої новели, але не можеш зупинитися від того, щоб одразу ж прочитати наступну. Зізнаюся, зрідка я так і робила  – читала одну новелу за іншою. Але інколи мені таки вистачало волі для того, щоб затримати оте відчуття неповторної атмосфери твору й зробити перерву. Тоді життя на деякий час набувало трохи іншого характеру, і я з простого спостерігача (читача) історії наче ставала, ні, не те щоб її учасником, але кимось дуже близьким до героїв і розуміла їх трохи більше.

І щоразу, коли я читаю цікаві книги, найкращі (на мій дуже суб’єктивний погляд) місця, які мені подобаються, намагаюся зберігати для себе, тому пропоную кілька найчутливіших та найзмістовніших
уривків із новел для прочитання.

Поскольку денег в обрез, она подрабатывает в той самой кофейне, где когда-то любила сидеть за столиком на тротуаре. Эта работа – удачный противовес ее увлечению древними греками… Такой удачный, что Джуллиэт, наверное, не уйдет, даже если сможет себе это позволить.
«Молчание»

Жить нужно с интересом, сказал он как-то Айлин. Смотреть на мир с открытыми глазами, чтобы распознать возможности каждого человека, чтобы в каждом видеть все человечество. Нужно быть начеку.
«Прегрешения»

Нигде ей не было так комфортно, как среди незнакомых людей. После спектакля она, по обыкновению, шла через центр города, вдоль реки, и по пути заходила в какую-нибудь недорогую закусочную, где брала сэндвич и устраивалась на высоком табурете за стойкой. А потом ехала домой на поезде в девятнадцать сорок. Однако такое времяпровождение давало ей уверенность, что унылое и шаткое бытие, к которому она возвращалась, – это лишь временное, а потому вполне терпимое явление.
«Уловки»

Мне был голос. Серьезно. Был голос. Он звал меня выбраться из клетки под названием «Добейся успеха», из клетки под. названием «Эго».
«Способности»

Не столько погружаться в прошлое, сколько открыть его заново и рассмотреть повнимательней.
«Способности»